opendemocracy Автор openDemocracy (opendemocracy)

британський веб-сайт про міжнародну політику і культуру, де публікуються новини та думки авторитетних вчених, журналістів і політиків про актуальні світові події та проблеми. Контактиhttps://www.opendemocracy.net/

Українське громадянське суспільство майже чотири роки відбиває російську військову агресію. Побудова ефективної армії почалася знизу, і активну роль в ній відіграють жінки — здібні й охочі служити не менше за чоловіків.



Наша оборона гірша за оборону «Челсі»



Ліричний герой вірша Сергія Жадана «Воєнкомат» (2008) не хоче йти в армію. І його можна зрозуміти. Армія України до 2014 року являла собою жалюгідне видовище — то ракета влетить в житловий будинок, то вибухне склад боєприпасів. Позаблокова держава на руїнах радянської імперії, небагата і корупційна, абсолютно не очікувала, що їй насправді доведеться від кого-небудь оборонятися. За залишковим принципом виділяли фінанси та приділяли увагу Збройним силам України, техніка іржавіла, призовники будували генералам дачі. «Короче, ма, я пас, я не піду» — як пише Жадан, найпопулярніший сучасний український поет.



Інструктор-фельдшер Дарія Зубенко на роботі. Знімок з документального фільму "Невидимий батальйон", 2017, Україна.

Все змінилося у 2014 році, коли після перемоги Євромайдан і втечі з країни проросійського президента Віктора Януковича імперія завдала удару у відповідь. Раптова російська військова агресія в Криму і особливо на сході України вимагала термінової оборони, і українське суспільство відреагувало швидше, ніж держава. Крім негайно сформованих для так званої антитерористичної операції десятків добровольчих батальйонів, які воювали спочатку буквально в гумових капцях, суспільство взяло на себе задачу забезпечення армії усім необхідним — від квадрокоптерів, прицілів і тепловізорів до цвяхів і скоб.



Влада відреагувала на ситуацію значно пізніше — інколи вкладаючи власні фінанси і приділяючи увагу, або залучаючи до своїх лав вчорашніх волонтерів забезпечення (слово «волонтер» в Україні впродовж останніх трьох-чотирьох років намертво закріпилося за тими, хто збирає на свою картку гроші на матеріальне забезпечення підрозділу, закуповує необхідне і відвозить на фронт). Більшість добровольчих батальйонів поступово вписалися в систему Національної гвардії (що підпорядковується Міністерству внутрішніх справ) або Збройних сил України. Міністерство оборони розпочало поступові реформи систем постачання і харчування. Багато волонтерів створили власні благодійні фонди. Армія України і зараз недосконала, недостатньо сучасна і ефективна, але швидкість підняття її з руїн силами громадянського суспільства — феномен, який ще чекає свого дослідження.



У всіх цих процесах активно брали участь жінки. Всупереч парадигмі деяких феміністок, які стверджують, що війни це лише «мачистські ігри», українки відмовилися «мирити» чоловіків і визначати себе жертвами чоловічих конфліктів, проявили громадянську позицію і зайняли активну роль у збройному опорі. Але якщо господарська, по суті обслуговуюча праця волонтерки для жінки традиційна (спочатку на передову возили навіть пиріжки і вареники домашнього ліплення), то масова поява жінок у складі збройних підрозділів була дещо непередбачуваною для стороннього погляду – справді, а чому б і ні?



Зараз у Збройних силах України служить понад двадцять тисяч жінок, що становить вісім відсотків усього складу військовослужбовців. Тільки у двох тисяч є офіцерські звання, ні в одної немає звання генерала. І в той час як жінки вливалися до складу армії, держава тягнула з наданням їм адекватних умов служби, як юридичних, так і побутових. Проект «Невидимий батальйон», що відбувся за підтримки Українського жіночого фонду і «ООН-жінки», був покликаний звернути увагу суспільства на роль жінок в АТО і на проблеми гендерної нерівності, з якими вони стикаються в процесі своєї служби.



Проект «Невидимий батальйон» був задуманий і реалізований жінками-військовослужбовцями. Зіткнувшись із низкою проблем під час служби, з юридичними та практичними аспектами гендерної нерівності, ці жінки замислили адвокаційну кампанію про себе самих, про свої права, можливості і репрезентації в суспільній свідомості. Кампанія включала також зйомку серії фотографій для подальших виставок, і роботу з громадськістю, і вплив на владу (без виступу на підтримку тих чи інших політичних сил). Однак щоб говорити про свої запити комплексно, апелюючи не лише до особистого досвіду, необхідно було ці проблеми описати і узагальнити. Запросили соціологів — і робота над першим і поки єдиним дослідженням проблем жінок в АТО розпочалася. Вибірка склала 42 учасниці, єдиним критерієм відбору яких було фактична участь у бойових діях на передовій, без переваг за демографічними характеристиками, політичними поглядами чи конкретним підрозділом служби.



Олена Максименко. Фото люб'язно надано Клеопатрою Анферовою для проекту "Невидимий батальйон".

Олена Максименко — журналістка, за лічені місяці стала активісткою і скоро опинилася на фронті — була учасницею дослідження. Але її історія — це типова історія про те, як в епоху змін жінки переглядають свою роль в суспільстві.

Від культурної журналістики — до військової



З Оленою Максименко я зустрічаюсь в неї вдома. Вона готує мені каву за своїм фірмовим «шаманським» рецептом і розповідає свою історію. Аполітична журналістка, що пише про культуру — за власним зізнанням, не знала імені свого прем'єр-міністра — зважилася вести репортажі з Євромайдану; потрапила в полон навесні 2014 року в Криму, коли спробувала звідти привезти репортаж; возила фестивалі до звільнених міст на сході України, а у 2015 році опинилася на передовій. Одна ротація у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, і потім чотири — в «Госпітальєрів» Добровольчого українського корпусу. Місця дислокації — Широкино, Піски, Старогнатівка, Гнутове. Олена скромно зізнається, що документуванням діяльності підрозділу доводилося займатися трохи більше, ніж парамедициною, але про свою службу розповідає історії, що прикрасили б будь-який голлівудський фільм. Як вивезли пораненого на операцію на вершину пагорба, і в момент його смерті зійшло сонце. Як товариш-меломан по службі всюди тягав за собою колонки, і одного разу під обстрілом у нього заграла пісня «The End» групи «The Doors».



Після служби Олена деякий час займалася організацією соціальної адаптації військовослужбовців, але в підсумку повернулася до військової журналістики і зараз займається тільки нею. Багато жінок продовжують служити і роблять це безстроково — «поки війна не закінчиться». А закінчуватися вона поки не збирається.



Маринка. Фото люб'язно надано Оленою Максименко.

Восени 2015 року Олена знялась для фотографічної частини проекту «Невидимий батальйон», тим самим взявши участь в підвищенні видимості жінок-військовослужбовців та тих проблем, з якими вони стикаються під час служби.
«Все, що нам відомо про війну, відомо з «чоловічого голосу» — писала в книзі «У війни не жіноче обличчя» білоруська журналістка Світлана Алексієвич. У дослідженні «Невидимий батальйон» були представлені голоси жінок-військовослужбовців, однією волонтерки і декількох експерток. Польова і кабінетна частини дослідження були доповнені добіркою фото і випущеним на її основі календарем.





Винесена в заголовок «невидимість» учасниць АТО в першу чергу була юридичною. Правова база Міністерства оборони України, заснована також на нормативах Міністерства охорони здоров'я, виявилася безнадійно застарілою, виходила із радянської патріархальної парадигми «охорони материнства», і не була розрахована на жіночу фізичну працю — як складну, так і легку.



Дослідницький колектив не без деякого жаху відкрив для себе, що згідно з нормативами МОЗ України жінка на робочому місці не може піднімати вагу понад сім кілограмів — над чим буде сміятися будь-яка мати немовляти (або власниця великого кота). Таким нехитрим чином жінкам був заборонений перелік військових професій, в тому числі фотографа (рудимент часів Другої світової і важких камер) і оператора безпілотника, а також перелік професій, які нічого подібного не вимагають (перекладача). Зате було дозволено бути санітаркою (поранений, якого потрібно виносити з поля бою, очевидно, важить менше семи кілограмів), куховаркою або начальницею польової лазні – тобто, обслуговувати чоловіків на бойових і «героїчних» посадах і не складати конкуренцію їх військовій кар'єрі.



Так українські жінки в АТО і служили — хтось ніяк не оформлений офіційно, хтось за документами був бухгалтером, а в реальності – кидав гранати. Все це було б смішно, якби не уражало жінок в грошах (від 200 євро щомісяця, не кажучи вже про надбавки та премії), пільги для учасників бойових дій (Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надає досить довгий перелік таких), компенсації (як документально обґрунтувати поранення в кухарки?), можливості просування по службі і просто в праві бути визнаною.



Діана Макарова (глава однойменного фонду) дуже допомогла, — розповідає Олена. — Я зайшла взяти якусь дрібницю, а вийшла упакована всім — і термобілизною, і штанами, і зпорядженням.



Учасницям АТО довелося зіткнутися і з нерозумінням з боку чоловіків-товаришів по службі — як розповідали різні респондентки незалежно один від одного, чоловікам прямо в процесі служби доводилося переглядати свою картину світу і укладати в голові той факт, що жінка теж може повноцінно служити. Часті розповіді якщо не про пряму дискримінацію, то про спроби чоловіків надмірно оберігати товаришок по службі. У добровольчих підрозділах, втім, справи з рівністю йдуть краще, ніж у офіційних структурах.



— Борщів від мене не вимагали, але я своїм каву варила, — посміхається мені Олена. Кава, як уточнює вона, звичайно, була тільки способом зробити товаришам приємне, в проміжках між парамедициною і документуванням діяльності підрозділу.



Загальногромадянська і частково особиста мотивація — хтось все життя хотіла служити, але нікуди не брали, у когось російські війська буквально увійшли в рідне село — змусили українок терпіти всі ці позбавлення без особливих надій на визнання і винагороду. Медичний підрозділ «Госпітальєри» в складі добровольчого українського корпусу, який не домовився з владою про входження в офіційну структуру Збройних сил або Нацгвардії, як це зробили інші добровольчі підрозділи, що не отримав від держави буквально ні копійки і повністю споряджав себе за свій рахунок (та за те, що вдалося назбирати волонтерам).



Олена Максименко у Широкіно. Фото з особистого архіву.

Олена Максименко отримала посвідчення учасника бойових дій за фактом служби в ПДМШ. З опитаних нами в дослідженні учасниць ДУК формального визнання факту своєї служби не отримала жодна, і жодна на нього не розраховує. Нам також стали відомі випадки, коли до дітей матері, яка служить на фронті, приходили соціальні служби з питаннями, чому мати не займається дитиною — у чоловіків, само собою, таких проблем не виникало. У цих історіях було чутно сильну образу в голосі — ми, мовляв, не в запій від дітей пішли, а суспільно важливою справою займатися, взагалі-то...



Репрезентація жінок-військовослужбовців у ЗМІ, як показало дослідження, теж залишає бажати кращого. Журналісти не поспішали висвітлювати всі перераховані вище проблеми, замість цього формуючи екзотичний образ дами з макіяжем і манікюром в бункері, якій воювати прихильно дозволив чоловік. Один глянцевий журнал і зовсім відзначився — зробив добірку цитат Надії Савченко, а за неможливістю сфотографувати її (оскільки вона була на той момент в російському ув'язненні) згідно формату рубрики, прифотошопував обличчю чиєсь інше тіло.
Яскравий приклад невидимості принесли нам на презентацію дослідження в Дніпрі. Дівчина у військовій формі показала одну з довідок, необхідну їй для отримання посвідчення учасника бойових дій. Надрукований на принтері текст був такий, що довідка видана такій-то в тому, що він ...



Не мужня, а відважна



Перша презентація дослідження в грудні 2015 зібрала велику аудиторію і навіть викликала деяке напруження. У дискусійній частині співробітниця Міноборони повідомила про наявність в структурі вакансій психологів, які вона з радістю запрошує займати жінок.



— Я прошу вибачення, я колону з-під обстрілу виводила, а ви мені пропонуєте працювати психологом? — парирувала Олена Мосійчук, респондентка дослідження, парамедик полку «Азов».



Так бурхливо стартувала кампанія «Невидимого батальйону». Жінкам-військовослужбовцям і цивільним авторкам проекту доводилося працювати з журналістами, з громадською думкою і з самим Міністерством оборони, яке спочатку не до кінця розуміло, чого саме від нього хочуть. Доводилося пояснювати, що в XXI столітті в будь-якій армії світу високі технології мають пріоритет над фізичною силою, і різниця в середніх чоловічих і жіночих габаритах грає значно меншу роль, ніж прийнято думати. Що не потрібно чоловікам зверхньо піклуватися про жінок і їх репродуктивне здоров'я, вони самі розберуться з тим, що їм шкодить і як їм після цього народжувати, і чи народжувати взагалі. Що кар'єрний ліфт повинен працювати для чоловічої і жіночої статі однаково, автоматично просуваючи наверх тих, хто може продемонструвати необхідну кваліфікацію.



Пояснення в кінці кінців здобули успіх, і через півроку кампанія досягла перших результатів. Влітку 2016 року в перелік штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу, де навпроти багатьох рядків з професіями в стовпці для жінок стояли пробіли, Міністерство оборони України зазнало змін.



Суспільство теж сприйняло вимоги жінок як належне. Кампанія сприймалася в основному з розумінням, мас-медіа поступово змінили загальний тон публікацій на більш реалістичний. Календар проекту «Невидимий батальйон» отримав нагороду Національного фестивалю соціальної реклами, а жінки-військовослужбовці не обмежилися участю в дослідженні і стали виходити на мітинги з вимогами щодо рівності своїх прав.



Колишній військовослубовець Збройних Сил України Анна Іванцік на мітингу феміністок, Львів, 8 березня 2017 р. Фото люб'язно надано Ганною Гриценко.

У роботу над досягненням трудової гендерної рівності також включився український парламент. Жіноче Міжфракційне депутатське об'єднання «Рівні можливості» підготувало — і через два роки від початку кампанії допомогло прийняти в першому читанні — законопроект № 6109 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та інших військових формуваннях». Законопроект закріплює принцип, за яким жінки проходять військову службу на рівних з чоловіками засадах, що включає рівний доступ до посад і військових звань, однаковий вік виходу в запас і рівні умови призначення до нарядів. У США аналогічні зміни були прийняті лише в 2015 році — так що від світових тенденцій Україна відстала всього на два роки.



Громадянки на цивільному



Кампанія спричинила за собою й інші зміни в становищі жінок в Україні. Зокрема, постало питання про те, що за тих самих причин нібито фізичної складності для жінок заборонені 450 професій. До 2017 року тема професійної нерівності «на громадянській службі» зусиллями феміністських активісток почала з'являтися в ЗМІ, а до кінця року Міністерство охорони здоров'я скасувало свій наказ № 256 від 29 грудня 1993 року, що містив відповідні заборони.



Активіст Ксенія Чубук на феміністській ході, Київ, 8 березня 2017 р. Фото люб'язно надано Tsenzor.NET

В кінці 2017 року вийшов також однойменний з кампанією повнометражний документальний фільм, знятий трьома режисерами-жінками про шість жінок-військовослужбовців. У фільмі показана їх служба і їх труднощі — евакуація поранених по «дорозі життя», реабілітація від посттравматичного стресового розладу, складності з адаптацією в мирному житті.



Олена Максименко після п'яти ротацій в ролі парамедика і журналістки деякий час працювала над соціальною адаптацією військовослужбовців, тому що «розуміла зсередини, з чим ці люди повертаються», але в підсумку все одно повернулася до журналістики, і зараз працює фронтовим кореспондентом, проводячи тиждень за тиждень в Києві та у відрядженнях на фронті. Я постійно читаю історії за її підписом на сторінці благодійного фонду «Повернись живим». В кінці кожного її матеріалу — реквізити для збору грошей на потреби армії. Олена каже, що саме в цій ролі відчуває себе найбільш корисною.



— Я не тільки розповідаю людям, яка війна, хто воює, як це все виглядає, але і в свою чергу даю зрозуміти хлопцям і дівчатам на фронті, що людям не все одно. Мої тексти приносять реальні гроші, тому що в залежності від лайків і перепостів фонду переводять кошти, на які ми купуємо тепловізори, безпілотники та інші корисні речі, які допомагають вижити, — каже Олена.





Відбивання російської агресії триває майже чотири роки і не збирається закінчуватися. Законопроект 6109 чекає народних депутатів на сесію, а численна кількість інших жіночих проблем — своїх кампаній; зокрема, поки не вирішено питання доступності для жінок середньої та вищої військової освіти. Проте, впевнена наявність жіночого питання на порядку денному в діяльності українського громадянського суспільства дозволяє мені прогнозувати, що в осяжному майбутньому нас чекає прогрес як в сфері законодавства, інспірованого феміністками, так і в повсякденній гендерній рівності.

  • Джерело: https://www.opendemocracy.net/od-russia/ganna-grytsenko/invisible-battalion-ukraine

Теги

Похожие материалы

  • Боротьба України - майбутнє Європи і Данії

    У січні я побував зовсім поруч з єдиною в Європі війною. Ми з моїм українським колегою відвідали охоплений бойовими діями Донбаський регіон. Поїздка до самої лінії фронту, де сепаратисти щодня воюють з українськими урядовими військами, в останній...

  • Конгресмен США М. Куиглі: Що я побачив у Києві

    Українські демократи відчайдушно потребують американського лідерства, але вони бояться, що Трамп залишить їх на розтерзання Москви. В останній раз я побував в Києві в квітні 2014 року, коли в місті все ще відчувалася неймовірна енергія....

  • Так, ми знову повинні боятися війни

    Ми повинні бути обережними, щоб не звикнути до цієї ідеї. Давайте захистимо себе від пророцтв, які збуваються, навіть незважаючи на те, що в повітрі все більш чітко відчувається запах війни, відчуття, що ось-ось щось вибухне. Відчувається...

  • Україна: війна на повільному вогні

    У вівторок в Києві розпочався музичний конкурс «Євробачення» . Переможця коронують в суботу. Тим часом на сході триває війна. За три роки на війні загинуло 10 тисяч людей, а кінця конфлікту так і не видно. Дорога на машині від...

  • Трамп хоче замінити військову допомогу США на зовнішні кредити

    Вашингтон — На цьому тижні стали відомі пропозиції президента Трампа до бюджету, в яких передбачено скорочення безоплатної військової допомоги деяким країнам та її заміна кредитами. Якщо дана пропозиція буде затверджена в конгресі, це негативно...