newrepublic Автор New republic (newrepublic)

американський журнал про політику, літературу, і мистецтво. Виходить два рази на місяць. Політичні погляди — зазвичай ліві / ліберальні. Головний редактор — Мартін Перець і Леон Уісельтір. Контактиhttps://newrepublic.com

У жовтні 1994 року міністр закордонних справ України Борис Тарасюк приїхав до Вашингтона. Там він зустрівся з заступником держсекретаря США Строубом Телботтом (Strobe Talbott), в розмові з яким Тарасюк підняв питання про розширення НАТО. Тарасюк згадав про зростаючі невдоволення Москви у зв'язку з діями НАТО, і запитав, яку роль Америка відводить Україні у випадку розширення НАТО. Чи стане Україна своєрідною проміжною територією, розташованою на схід від Заходу і на захід від Росії? Чи стане вона буферною зоною? Сірою зоною? Телботт визнав, що в той момент у нього не було потрібної відповіді на ці питання. Однак він сподівався, що з часом зможе їх знайти.





Ця зустріч детально описується в новій книзі Стівена Пайфера (Steven Pifer) під назвою «Орел і тризуб: американо-українські відносини в неспокійні часи» («The Eagle and the Trident: U.S. — Ukraine Relations in Turbulent Times»). З 1998 по 2000 рік Пайфер займав пост посла США в Україні. Пізніше він працював в Раді національної безпеки і в Держдепартаменті, а зараз він є науковим співробітником інституту Брукінгса. До 2014 року його блискучий аналіз американо-українських відносин міг би привернути увагу тільки вузьких фахівців. Однак з огляду на різке погіршення відносин між США та Росією, в основі якого лежить ситуація в Україні, книга «Орел і тризуб» заслуговує на те, щоб її прочитали якомога більше людей. Вона може внести цінний внесок в наше розуміння поточної ситуації в міжнародних відносинах.





Історично так склалося, що Україні довгий час відводилася малопомітна роль в американській зовнішній політиці. Незабаром, після розпаду СРСР міністр оборони США Дік Чейні (Dick Cheney) висловив надію на те, що «незалежна Україна… могла б стати інструментом стримування впливу Росії», як згадує Пайфер. Тим часом тодішній держсекретар Джеймс Бейкер (James Baker) «рішуче заперечував проти того, щоб давати Україні нові обіцянки». Зокрема, він заперечував проти всього, що так чи інакше могло нагадувати про американські гарантії безпеки. Чейні і Бейкер зайняли взаємовиключні позиції: щоб слабка у військовому сенсі Україна могла послужити інструментом стримування російського впливу, їй була потрібна потужна і відкрита підтримка Америки. Позиція Чейні виявилася занадто жорсткою для 1990-х років, коли президенти Білл Клінтон і Борис Єльцин зуміли налагодити взаємодію між країнами.





У той період часу США також приділяли дуже велику увагу питанню ядерного роззброєння, як пише Пайфер. Після розпаду Радянського Союзу Україна виявилася країною, що володіє третім за величиною ядерним арсеналом у світі. Скорочення запасів ядерної зброї було однією з головних умов нормальності для будь-якої пострадянської держави, яка не хотіла йти шляхом Ірану та Північної Кореї. Однак, на думку Пайфера, Америка надмірно зосередилася на проблемі знищення української ядерної зброї, не приділивши належної уваги підтримці реформ в країні, де ніколи не було революції в дусі 1989 року. Після 1989 року політична доля України різко звернула з того курсу, на який встали її більш успішні європейські сусіди — Польща, Чеська Республіка та Угорщина. І протягом останніх 25 років злидні та корупція послідовно руйнували Україну.



У 1990-х роках Вашингтон вважав, що всі пострадянські республіки неминуче перетворяться в демократії. Головне питання щодо України — полягало не в тому, чи зможуть вона зробити цей перехід до демократії, а в тому, коли вона його зробить. Хоча, Чейні і Бейкер не зуміли прийти до єдиної думки в питанні про те, які гарантії безпеки потрібно запропонувати Україні, вони обидва підтримували проект «вестернізації» цієї країни. Пайфер охарактеризував головну мету Америки наступним чином: Україна повинна перетворитися в «стабільну, незалежну, демократичну державу зі зростаючою ринковою економікою та зміцнювати зв'язки із Заходом». Вашингтон хотів зміцнити зв'язки України з Заходом, щоб сприяти «зчепленню України з Заходом», щоб керувати Україною в «в західному напрямку», сприяти «її інтеграції в євроатлантичне співтовариство», допомогти їй реалізувати її «європейські прагнення» і підкреслити «значимість зближення України з Європою».



На думку Пайфера, візит президента Клінтона в Україну у 2000 році повинен був «зміцнити зв'язки Києва із Заходом». Через рік в своїй промові, яку він виголосив у Варшаві, президент заявив наступне: «Деякі представники Києва говорять про європейську долю їх країни. Якщо їх устремління дійсно є такими, ми повинні заохочувати їх». Менш європейські устремління, очевидно, заслуговували меншої нагороди.





Пайфер досі вважає, що Україна може бути «близька до членства в Євросоюзі» і що ЄС, теж може прийняти Україну. Але, з огляду на нинішній стан речей — триває військовий конфлікт на сході України, рішучі заперечення Росії проти подальшого розширення НАТО і Євросоюзу, різке погіршення в російсько-американських відносинах — вступ України до Євросоюзу є вкрай малоймовірним. Висновок Пайфера заснований на тому відношенні Америки до України, яке було характерно для епохи після 1991 року і яке було ще занадто розпливчастим, щоб дати чітку відповідь на питання Тарасюка. Якою тоді Америка бачила Україну? І яким має бути бачення України сьогодні?



Американське бачення України, яке закріпилося на Заході, містить в собі три окремі проблеми. По-перше, це бачення може привести до зміщення мети, що полягає в проведенні реформ і створенні ефективно працюючої держави, до геополітичної програми, покликаної перетворити Україну на буферну зону між Заходом і Росією. По-друге, американське бачення на словах виглядає грандіозним, а в інституціональному або в практичному сенсі — абсолютно беззмістовним, якщо «інтеграція» України в «євроатлантичне співтовариство» не має на увазі її вступ до НАТО і Євросоюз. По-третє, таке бачення може спровокувати зростання суперечок всередині України, яка страждала від розколу між Сходом і Заходом починаючи з 1991 року. Західну частину цієї країни можна розглядати як уособлення націоналістично налаштованої, україномовної та такої, яка прагне до зближення з Європою.



Вашингтон ніколи не робив серйозних спроб вибудувати фортецю «Україна» на кордоні з Росією, але його мрія про прозахідну Україну зробила її нейтралітет не надто привабливою перспективою з точки зору американців. Перший президент України Леонід Кравчук мав симпатії до Заходу, і «американські чиновники в душі сподівалися на переобрання Кравчука» в 1994 році. Але на тих виборах Кравчук програв Леоніду Кучмі, який не був готовий орієнтуватися на Захід, але який все ж сподівався на те, що в кінцевому підсумку Україна вступить до Євросоюзу. Кучма розробив «багатовекторну» зовнішню політику, під якою він мав на увазі нормалізацію відносин з Росією, Європою та США. У 1995 році його адміністрація навіть фліртувала з ідеєю «постійного нейтрального статусу з гарантіями», аналогічного нейтралітету, який придбала Австрія в 1955 році. Вашингтон поставився до цієї ідеї без особливого ентузіазму.





Труднощі у відносинах між Сходом і Заходом продовжували впливати на політику України. Авторитарні схильності Кучми в сукупності з його зацікавленістю в поглибленні економічних зв'язків з Росією в 2003 році спровокували протести в кількох містах на заході України. Коли стало зрозуміло, що влада може незаконним чином перейти від не надто прозахідного Кучми до Віктора Януковича, чия база підтримки та ідеологічні симпатії були відверто просхідними, в 2004 році українці влаштували помаранчеву революцію. У 2005 році президентом став Віктор Ющенко. Він був прихильником заходу і реформатором — взаємозамінні терміни, згідно з точкою зору Пайфера, яку поділяє більшість американських експертів і політиків. Ющенко хотів добитися «інтеграції з такими інститутами, як НАТО і Євросоюз», і американські чиновники «в більшості своїй поділяли таке бачення Ющенко», як пише Пайфер, хоча США не поспішали запрошувати Україну до НАТО.



Тим часом, Янукович виступав за те, щоб російська мова мала статус державної мови, за обмежену взаємодію з НАТО і за зближення з Росією. На парламентських виборах 2006 року його партія показала настільки високі результати, що він став прем'єр-міністром, і на той момент тільки 20 % українців підтримували ідею вступу їхньої країни до НАТО. Використовуючи брудні прийоми, в 2010 році Янукович зумів стати президентом.





Перемоги Януковича дозволили розгледіти дуже важливу істину щодо України. Лінгвістичне, етнічне та релігійне розмаїття України прирекло її на те, щоб постійно коливатися — в політичному сенсі — між Сходом і Заходом. Замість того щоб вибирати між заздалегідь обумовленим статусом, запропонованим Заходом, і статусом придатка Росії, пострадянська Україна могла б досягти процвітання, обравши шлях Канади або Швейцарії — сильних у військовому та економічному сенсі країн, які знайшли спосіб впоратися з існуючими лінгвістичними, етнічними та регіональними розбіжностями .



У 2000 році світ навколо України змінився. До влади в Росії прийшов Володимир Путін — людина, готова відстоювати інтереси Росії і, модернізуючи російську армію, збільшити здатність Росії відстоювати її інтереси. У 2007 році він виголосив надзвичайно уїдливу промову на Мюнхенській конференції з безпеки, в якій він звинуватив Захід у спонсоруванні серії кольорових революцій. Тоді стало очевидно, що Росія і Захід встали на курс зіткнення. На саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році Франція і Німеччина виступили проти того, щоб запропонувати Україні та Грузії план дій з підготовки до вступу в альянс. В якості компенсації за їх геополітичну відданість в Бухаресті було опубліковано заяву, в якій йшлося про те, що Грузія і Україна «стануть членами НАТО» — обіцянка членства в якості апології за відмову в наданні плану дій. У 2008 році, напередодні війни з Грузією, Путін не був налаштований на компроміс — як і НАТО.



Оповідання Пайфера завершується 2004 роком. В період революції на Майдані 2013-2014 років він вже не був урядовцем. Тому книга «Орел і тризуб» докладно не розповідає про більш пізні події. У ній коротко згадується про прийняте в останній момент рішення Януковича не підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом (у листопаді 2013 року), про надзвичайну корумпованість його уряду і про бунт проти нього. Масові протести змусили Януковича залишити країну в лютому 2014 року, коли він утік до Росії, після чого світ став свідком анексії Криму і вторгнення на Донбас. Пайфер залишає докладний опис і пояснення цих подій іншим авторам.



Але в книзі «Орел і тризуб» докладно описується своєрідний інтелектуальний вакуум, що сформувався в США і Європі в питаннях, що стосуються України. Не ставлячи перед собою такої мети, Пайфер, проте, описує той дефіцит політичної уяви, в контексті якої виникли кризи 2014 року. Прагнення до створення прозахідної України мало сенс в 1990-х роках, коли кордони європейських держав були рухливими. Після 2000 року це прагнення перетворилося швидше в мантру, ніж в стратегію, і її головною функцією як мантри стала функція приховування істини.



Вона приховувала обмеженість зобов'язань Європи і Америки перед Україною, а також той факт, що ні в Брюсселі, ні Вашингтоні (не кажучи вже про Берлін та Париж) насправді не вірили, що Україна стане членом НАТО. Вона приховувала розбіжності між західними нормами права і бізнесу, а також реалії української політичної економіки, починаючи з 1991 року і закінчуючи сьогоднішнім днем (За показником корумпованості в 2016 році організація Transparency International поставила Україну на 131 місце в світі, тоді як найбільш корумпований член Євросоюзу, Греція, зайняла 69 місце, а Німеччина — 10-е.). Ця мантра приховувала незліченні зв'язки Росії та України, які мало кого цікавили, поки Росія зближалася із Заходом, але які ставали надзвичайно важливими кожен раз, коли між Росією і Заходом виникав конфлікт. Передбачаючи такий конфлікт в 1994 році, Борис Тарасюк цілком обгрунтовано турбувався про те, що Україна може потрапити під перехресний вогонь.





Кризи 2014 року і наступні за ними, були викликані зовсім не недоліком політичної уяви у Вашингтоні чи в Європі. Вони були викликані надмірно бурхливою реакцією Росії на політичну нестабільність України, в основі якої лежали як випадковості і несприятливі обставини, так і прагнення народу перебудувати українську політику. Але США і Європа вирішили відповісти на дії Росії. США і Європа ввели досить жорсткий режим санкцій щодо Росії, і ці санкції допомогли дещо стримати війну в Україні, однак її проблемний статус залишається джерелом нестабільності. Зараз необхідно розробити нове бачення України. Іншими словами, Вашингтону, нарешті, необхідно зробити вибір між тим, щоб надати Україні зобов'язуючі гарантії безпеки, і тим, щоб закріпити її нейтралітет, між Україною, яка є інструментом контролю амбіцій Росії, і Україною, яка буде намагатися налагодити мирне співіснування з Москвою. Ті, хто зацікавлений в тому, щоб зробити цей вибір, зможуть знайти всю необхідну інформацію в книзі «Орел і тризуб».



Автор статті: Майкл Кіммадж (Michael Kimmage)

  • Джерело: https://newrepublic.com/article/145685/ukraine-got-caught-east-west

Теги

Похожие материалы

  • Так, ми знову повинні боятися війни

    Ми повинні бути обережними, щоб не звикнути до цієї ідеї. Давайте захистимо себе від пророцтв, які збуваються, навіть незважаючи на те, що в повітрі все більш чітко відчувається запах війни, відчуття, що ось-ось щось вибухне. Відчувається...

  • Над міжнародними відносинами навис привид 1930-х років

    Ісламізм, популізм, путінська Росія — над нами нависло безліч загроз. Але головна з них — наша нездатність вирішити, з якою боротися в пріоритетному порядку. Подібна нерішучість нагадує ситуацію перед Другою світовою. Тому давайте діяти....

  • Карл Більдт: Україна багато значить, Росія залежна від Заходу, США непередбачувані

    Україна — головне питання, яке важко піддається вирішенню, каже колишній прем'єр-міністр та міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт (Carl Bildt) . Більдт приїхав з візитом до Фінляндії на відкриття шведсько-фінського...

  • Трамп змінив своє відношення до України

    На зустрічі в Овальному кабінеті Білого дому в березні нинішнього року президент Трамп сказав німецькому канцлеру Ангелі Меркель, що українська криза є сферою відповідальності Європи, і що Сполучені Штати не будуть сильно в неї...

  • Вашингтон має намір поставляти Україні зброю

    Тим (здебільшого, європейцям) , хто не розуміють суть конфлікту, що розгортається на сході України, Курт Волкер дає категоричну відповідь: «В обстановці, коли перемир'я порушувалося понад тисячу раз, і кожен день гинуть люди, говорити про...